Знай своє коріння! Або про відстань між яблунею та яблуком.

9 липня моєму дідові, батьку мого батька, Ганущаку Петру Михайловичу виповнилося б 90 років. Але його вже давно немає з нами. Дід помер восени 2001, через півроку як ми відмітили, його з бабою Катею, "Золоте весілля" — 50 років душа в душу.
Чому пишу саме зараз, 12 липня? Бо сьогодні — Петра. І дід Петро відмічав два дні народження — 9-го і 12-го, а частіше — з 9-го по 12-те включно).
Мій дід був садоводом, та не просто садоводом нашого радгоспу, а садоводом від Бога. Можна сказати, що ми виросли в Едемському саду — стільки фруктових дерев на присадибній ділянці не було ні в кого в селі. Ми жили навпроти діда з бабою, через дорогу і у нас була "філія" його саду. Одних яблук, різних сортів, абрикосів та вишень було декілька десятків, а ще — персики, сливи, груші… Я так з дитинства звик, що фруктів було вдосталь, круглий рік, безкоштовно, що зараз, іноді, в магазині не можу себе пересилити і купити за гроші, беру тільки дітворі. Доця дуже полюбляє яблука, та не спробувати їй зараз тих смачнючих, з мого дитинства, власноруч вирощених дідом.
Давно немає радгоспу, немає саду і вдома, вірніше, на тому місці, де Петро Михайлович проводив свої мічурінські експерименти, сад значно порідів. Як і поріділа наша велика родина, що, майже, щовихідних збиралася у діда з бабою за столом на веранді. Дід для цього її перебудував, розширив, щоб усі поміщалися — внуки підростали, з'явилися перші правнуки.
В серпні 1989 року не стало мого батька, Михайла Петровича. Вже не пам'ятаю, як було до цього, мені було дев'ять років, але його смерть сильніше згуртувала родину. Пригадую, як ми з сестрою чекали вихідних — бо приїдуть гості, будемо гратися з двоюрідними сестрами та братом. Як часто вибігали на вулицю подивитись, чи не з'явилися край села УАЗ дяді Колі, чи Москвич дяді Гриші. Власних авто в селі, на той час, можна було перерахувати по пальцях однієї руки. Нинішньому молодому поколінню не зрозуміти, але для мене самим крутим бонусом було, коли один з дядьків зливав мені з авто 3 л. бензину, якого мені тоді дістати було вкрай важко, майже неможливо. Ніколи цього не забуду! Тоді це не міг замінити, навіть, мішок Снікерсів! Знайти мастило для змішування вже було ділом техніки, а далі — я тиждень літав на своїй "макакі" — мотоциклі Мінськ по усим усюдам. Мама купила Мінськ взимку 1992 року, для себе, але після першого ДТП більше за кермо не сідала і він став моїм персональним транспортом на цілих десять років. Зараз хтось напише про незаконність водіння мото в такому віці. Сперечатися не буду, але було як було. Для сільської місцевості їзда на мото з малечку без "прав" та шоломів і досі залишається нормою, на жаль. Я на мотоциклах проїздив з дев'яти років і до 24-х, а категорію так досі і не відкрив). Пам'ятаю, як десь в 13 чи 14 років вперше повіз діда Петра в гості до його дочки, моєї тітки. Цілих 17 км в одну сторону, полями — перший "Париж-Дакар" місцевого значення. Переживав страшенно — це тобі не з пацанами вижимати з "макаки" всі соки. Мені була особливо важлива оцінка діда.
Дід Петро був душею любої компанії, вільно зходився з любим на любих рівнях, тому і мав друзів по всій Україні. Куди б не поїхав — завжди знаходив знайомих. Показовим є випадок, як він, ще на початку 90-х поїхав в Кривий Ріг продати кожуха. Того кожуха придбав поважний Іван Іванович, теж вже нині покійний, Царства їм небесного. Так дід примудрився і в гості до нього зайти, і по сто грам випити. І товаришували вони аж до скону. А з дружиною Івана Івановича, Сонею Петрівною я, і моя родина, підтримуємо зв'язок до цих пір. Гарні люди, хоч і чужі, але для мене — майже рідні. А все через харизму діда, що кожуха поїхав продавати).
А як він міг анекдота розповісти… За столом дід неодмінно починав свій "один з улюблених", та ніколи не міг закінчити, бо вже за хвилину сам заводився таким сміхом з того анекдота, аж до кашелю. Хоч ми їх всі знали, і досі знаємо на-пам'ять, і переповідаємо, та сміялися разом з дідом до болю в животі.
Дід Петро завжди, аж до самої смерті, їздив на велосипеді. Скаже свою коронну фразу — "Спорт — це здоровля", і покрутив педалі своєї "України" світ за очі. І що мене дуже в дитинстві дивувало — я ніколи не бачив діда за кермом якогось іншого транспорту. У нього навіть водійського посвідчення не було. А я тоді вважав, що саме це робить мужчину крутим. То виходить, що мій дід не був "крутим"?! Ні! Був! Просто не в тому заключається "крутість". Але це я зрозумів вже тоді, коли його не стало.
Зрозумів, що він був тією глибою на якій все трималося. Він був Сонцем нашої родинної сонячної системи. І місце, де він міг нас усіх зібрати — було місцем сили, де ми черпали енергію, а він був ядром тієї енергії. І я внутрішнє відчуваю, як би пафосно це не звучало, що маю продовжити його справу. Можливо, це моя міссія — всіма силами згуртувати родину. І я це роблю в міру своїх сил і можливостей. Вже 24 роки, що живу в Дніпрі, не рідше раз на два місяці провідую родичів на своїй Батьківщині. Тільки служба в лавах ПВУ та нинішній карантин за цей період зкоригували графік. І дружина з дітьми мене в цьому підтримують. Їм дуже подобається бувати в гостях на моїй Батьківщині. А восени минулого року ми побували на могилах моїх прадідів по батьковій лінії, в селі Колодруби Львівської області. Вже повернувшись додому дізнався, що в тому селі, на старому кладовищі, поховані і мої прапрадіди, а, можливо і їхні прадіди. Так як скільки пам'ятають — всі жили при купі, а село дуже старе — найдавніша писемна згадка відноситься до початку 1440 року, а історія найдавнішого поселення на цих землях взагалі сягає кам'яної доби!
Як висновок хочу сказати, що яблуко, яке вважає себе найсмачнішим та найкрутішим, і думає, що воно саме себе таким виростило, старається відірватись і якнайдалі відкотитись від яблуні, щоб виокремитись — зазвичай так і згниває в тіні інших дерев, або, й взагалі, в бур'яні.
Тож хочу всім побажати знати, поважати і цінити своє коріння! І триматися того коріння. Бо ми того варті!