Кияниця-Вакалівщина-Битиця-Грунівка-Миропілля

11 грудня спонтанно було вирішено відправитися у поїздку Сумщиною. Загалом маршрут мав бути більшим Суми-Хотінь-Кияниця-Вакалівщина-Битиця-Грунівка-Миропілля-Осоївка-Угроїди-Краснопілля-Суми, але через чужі плани довелося обрізати маршрут.

Виїхали із Сум близько 10 ранку по трасі Н07 через Н.Піщане, Писарівку, Іволжанське. Дорога до  Стецьківки була новою та відремонтованою, після ж траплялися ями, нерівності, латки але їхати можна. Дісталися Кияниці за 40 хв. Тут знаходилася наша перша зупинка - Палац Харитоненка.

Палац Харитоненка (Кияницький палац, Садиба Ліщинських) — маєток, садиба-палац підприємця і філантропа Івана Герасимовича Харитоненка.

У 1866 р. найбагатіший мешканець Сум — підприємець Іван Харитоненко — купив собі землю в околиці села (тоді ще хутора) Кияниця, що за 30 км на північ від міста Суми. На ній він звів маєток та заклав Кияницький парк.

Палац збудований 1890 р. у класичному стилі; розташований він у західній частині Кияниці, на березі ставка, що на річці Олешні.

Палац у Кияниці будувався на кошти Харитоненка, але після смерті Івана Герасимовича він перейшов до його племінниці - Марії Ліщинської.

Так Ліщинські стали власниками не лише маєтку з розкішним палацом, а й великого цукрового заводу, який колись був першим у цукровій імперії Харитоненків, адже саме цим підприємством у 1866 році Іван Герасимович Харитоненко розпочав будівництво серії великих буряко-цукрових заводів.

Настав час рухатися до наступної зупинки - Вакалівського джерела. Дорога туди пролягала через саму Кияницю та Ліс. Дорогу в ліс певно перегородили колодами місцеві щоб не проїжджали лісовози. Довелося об'їхати перешкоди такий собі невеличкий оффроад, далі по грунтовій дорозі доїхали до зупинки біля джерела.

До самого джерела пролягала стежка і через 5 хвилин ми вже побачили капличку з джерелом.

Надзвичайно тихе і привітне місце. Вода трішки з присмаком сірки, рекомендується довго не тримати у пляшці. Має певні оздоровчі властивості.

А ми рушили далі. Спочатку грунтова дорога через пагорби вниз, а далі вже біля Вакалівського водосховища невеличкий офроад через розбиту лісовозами дорогу та багнюку через дощі. 

Трохи далі помітили шлангбаум який я вирішив об'їхати і благо розмірам мого авто, моєї вдачі авто повільно але впевнено пройшло повз шлангбаум з одного боку та водосховищем з іншого. На жаль фото не зробили.

Далі через Вакалівщину була грунтова дорога. І вже помітно було Битицю і Битицьке городище.

А ще трохи проїхавши трохи далі можна побачити руїни Олександро-Невської церкви.

Рухаючися в бік В. Чернеччини грунтовою дорогою проїхали повз бази відпочинку Сонячна поляна, хоч база сама нова і розвинена, але дорогу до неї треба ремонтувати. Виїхавши на дорогу Т1901 продовжили наш шлях до наступної зупинки - села Грунівка.

Тут знаходилася церква Архистратига Михаїла зі своєю цікавою історією.

Церква зведена з червоної цегли у 1860рр. Архітектура споруди близька до католицьких храмів. Ймовірно, таким чином власник села Віктор Барятинський хотів догодити своїй дружині Марії Аполінарівні, яка більшу частину життя до заміжжя прожила в Італії та була віруючою латинського обряду. Поруч в тому ж стилі була зведена церковно-приходська школа. У 1874 році княгинею Барятинською був відкритий дитячій притулок. 

У 1929 році церковний приход села Грунівки закрили, приміщення стали використовувати як комору, для всіляких господарчих потреб колгоспу. Під час, ймовірно, Другої Світової війни приход було відроджено, богослужіння протривали до 1962 року. Потім храм знову закрили, церковну утварь передали в храм сусіднього села Запсілля. І лише 1995 рр. знову відновили богослужіння. Храмове свято припадає на день пам’яті святого, тобто 21 листопада. Церква є діюча. Служби проводить Архімандрит Нікодим Кобзар. Панорама Грунівки:

А ми знову рушили Т1901 у напрямку Миропілля. І тут я був приємно здивований дорога була у значно кращому стані ніж до Грунівки, але ями місцями були. Приємно вразило своєю неймовірною атмосферою, чистотою, прибраними вулицями, краєвидами, новими дорогами село Велика Рибиця.

І от ми вже в славному  Миропіллі. А славиться воно своїм Миколаївським свято-кафедральним собором, який ще називають просто Миколаївською церквою.

Побудована 1885 року на місці старої дерев'яної церкви, у 1930-ті частково зруйнована, нині використовується за призначенням. Значного розміру, цегляна, чотиристопна, однобанна, трипрестольна, в стилі історизму з елементами пізнього класицизму. Має п'ятиярусну прямокутну стовпоподібну дзівницю заввишки 50 метрів

Як вже поверталися додому, помітили в Запсіллі Свято-Троїцький храм.

Відомо, що вже у 1671 році у Запсіллі, яке тоді було частиною міста Миропілля, вже існував дерев'яний храм на честь Святої Трійці. Церква проіснувала не одне століття до того, як на її місці побудували новий кам'яний храм, також присвячений Трійці. Рік будівництва церкви в реєстрі пам'яток Сумщини не зазначається. Очевидно, храм було зведено протягом XVIII — і до завершення ХІХ століття. Богослужіння у ньому не проводяться.